Рідне слово – тая м’ята, материнка, рута,
*І невже ж, пахуча мово, будеш ти забута?*
*Агатангел Кримський*
На початку буремного ХХ століття проблема української державності, національної ідентичності, мови, культури стояла так само гостро, як і сто років потому. Епіграф, до бібліографічної добірки обраний не випадково, він дуже влучно підкреслює важливість мови як атрибуту національної ідентичності. Силу і значення мови для усвідомлення нас як нації Іван Огієнко сформулював у своїй книзі «Наука про рідномовні обов’язки»: «Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомости, без свідомости немає нації, а без свідомої нації – немає державности як найвищої громадської організації». Як приклад, можна навести і слова які належать ірландському письменнику Томасу Осборну Девісу (1814–1845): «Народ без власної мови – це лише половина нації». Він активно просував ірландську мову та культуру. Цитувала його і Леся Українка.
Щойно повідомивши про своє утворення 17 березня 1917 року, Українська Центральна Рада ухвалила рішення, що мовою публічного звернення першого українського парламенту має бути українська. За майже рік свого існування, у дуже складних економічних і політичних умовах, влада здійснила важливі кроки для затвердження української державності у законодавчій та виконавчій сферах: визначення державних символів, встановлення міжнародних відносин, формування збройних сил та інших структур спрямованих на захист держави, врегулювання земельних відносин, формування закладів культури, освіти тощо.
17 січня 1918 року Центральна Рада УНР в Києві оприлюднила «Головні правила українського правопису», роботу над яким розпочала за рік до того. 24 березня 1918 року вийшов «Закон Української Центральної Ради про державну мову». У чотирьох пунктах цього документу визначався статус української мови для діловодства, бізнесу, торгівлі. Невиконання каралось штрафом або ув’язненням.
Закон Центральної Ради про державну мовуФото: Донецький обласний краєзнавчий музей, офіційний сайт https://surl.lu/sldvny
29 квітня 1918 року ухвалено «Статут про державний устрій, права і вільності» (Конституція УНР). У той самий день, після проголошення гетьманату, до влади прийшов Павло Скоропадський, обраний Всеукраїнським хліборобським конгресом. Попри зміну влади процеси українізації продовжувались. У своїх спогадах про цей день він писав: «Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей» (Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Ін-т східноєвропейських досліджень НАН України, Східноєвроп. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського ; редкол.: Я. Пеленський (голов. ред.) та ін. - Київ ; Філадельфія, 1995. - 494 с. (с. 153 https://surl.li/qdssmi).
У проєкті Конституції Української Держави (комплекс документів), розробленому за Павла Скоропадського, закріплювались правові основи виконавчої і законодавчої влади, також було відображено пункт про державний статус української мови. В усіх середніх школах обов’язковими до вивчення стали українська мова, література, історія, географія. У листопаді 1918 року вже існували 150 українських гімназій (https://surli.cc/eklajb).
Українська мова ставала обов’язковою для вжитку в усіх урядових, громадських, публічно-правових установах, а також в армії та флоті з 1 січня 1919 року, коли Рада Народних Міністрів Директорії УНР затвердила Закон про державну мову в Українській Народній Республіці й оголосила українську мовою діловодства. Згодом була прийнята низка документів, відповідно до яких службовці мали обов’язково володіти державною мовою.
Більшовики, щойно прийшовши до влади в Україні, почали впроваджувати ними ж вигадану національно-культурну політику, намагаючись залучити на свій бік якнайбільшу кількість місцевого населення та з метою підготовки корінних національних кадрів, прихильних режиму. Вимушений компроміс під назвою «коренізація», на який наважилась радянська влада, легалізуючи тим самим захоплення територій, придушуючи національно-визвольний рух, викривляючи свідомість населення, вже з середини 1920-х років пішов на згортання.
Насаджена «згори» так звана «українізація» проіснувала недовго, влада розпочала посилену боротьбу з представниками української національної еліти і винищення української інтелігенції.
Попри формальний характер даного процесу, запровадженого радянським партійним керівництвом у 1920-х – початку 1930-х років була здійснена спроба ствердження свідомими українцями власної мовно-національної ідентичності.
Згадано у добірці і про території, заселені українцями, але належали до інших державних утворень.
Історія показує: збереження і розвиток української мови є важливою складовою боротьби за незалежність. Проводячи паралель між минулим і сьогоденням, можемо сказати, що мова є нашою зброєю, вона об'єднує, робить нас сильнішими.
Пропонована добірка складена з бібліографічних записів, які є складовою аналітичних тематичних баз даних «Суспільство і влада в Україні на етапі соціально-економічних перетворень 1919–1938 рр.» та «З історії повсякденного життя в Україні 20–30-х рр. ХХ ст.». Дані ресурси є доступними на сайті НІБУ у розділі «Каталоги» зі спливаючим вікном «Електронний каталог та бази даних» (https://nibu.kyiv.ua/irbis/catalogs/ ).
Також запрошуємо ознайомитись з електронними версіями випусків бібліографічного покажчика «Історія України» за 1996–2023 роки, Х і ХІ розділи якого стосуються періоду 1917–1939 років – проблем взаємовідносин влади і суспільства від початку встановлення більшовицької диктатури на території України до формування тоталітарної системи, репресій і голодоморів, вчинених радянським режимом (https://omeka.nibu.kyiv.ua/s/nibu/page/index ).
Бібліографічні записи укладені в алфавітному порядку, без нумерації. Робота не претендує на вичерпність, здійснена спроба оглядово окреслити тогочасну ситуацію, яка склалась довкола української мови у 20–30-ті роки ХХ сторіччя.
___________________________________________________